Богдан Жолдак
МАКАБРЕСКА (Із циклу “Про ізвращоньців” серіалу “Прощавай, суржику!”)

http://aup.iatp.org.ua/litplus/lit29.php#3

Чомусь наші історії про ізвращьоньців не кінчаються, а навпаки. Бо був ув Київі один із них такий геть жуткий, хоча, як потом з’ясувалося, він виявився не простий ізвратнік, бо це був перст судьби. По срамнєнію з которим любий покажецця младенцьом, як, приміром, той младенець, який взяв і випав ізо сімнадцятого ітажа, чим остався жив. Або, скажімо, музикант-фізгармоніст, що ізвращався, сидя під туалєтом. Бо цей, про якого буде мова, був професіональний професор, причому медицинських навук. І що його оті особливості медицини, як науки, навсігда довели до крайності. Бо він так в совіршенстві знав і ізучив людське тіло до такой стєпіні, що воно вже його давно перестало інтєрисувать як мужчину.

І от послі чого він почина понімать і ловить себе на тому, що в нього образувалися дикі жиланія до тих тіл, які він ізучав, ріжучи ці трупи вслєдствії свойой роботи в морги. Що це вліченіє він не міг нічим іншим побороть, поскольки лічно убідівся:

— Що ті тіла беззащитні, а особино не можуть самі нікому нічого розказать, якби хто й захотів послушать.

І настолько це його убіділо, що він почина переконувати себе:

— Раз тіло мертве, то ніхто вже нічого йому не може зробити ні поганого, ні хорошого, і, словом, ніякого.

Тім болі, що він у своїх связях із ними не прибігає к неєстєствєнним, ізвращонним методам удовольствія, а тільки ісключітєльно к єстєствінним, і, якби тіло було живе, то й не сопротівлялося б навстрєчу пожиланіям прохвесора, бо він був собою дуже красівий і вєжлівий, що наравицця і живим жінкам, а не тільки мертвим.

І так мотівіруя себе неоднократно, він дійшов до такої межі предєла, яку й перейшов. А переступивши її, вже ніхто не може вернутися, хоч би ти був і прохвесор, хоч би й медицини. Бо він рішив окончатільно посвятити своє життя ізучєнію научному ісключитєльно мертвих тіл. Без яких вже не міг мислить свого живого лічного существуванія. В чому його надо понімать, бо для медиків цей процес отношенія к другому полу набагато простіший, ніж у нормальних людей, які ще медиками не стали. І взагалі усі ті протирічіві чуства й мислі його були визвані продолженієм його суто научного інтєрєса к окружающей природі, якою є і мьортві трупи, у научне ізученіє чого він так сильно погрузився целіком, що підкорив собі в ньом не тільки разсудок, но і емоціональний мир чуств.

— Якими я тоже почав пользувацця для лучшого аналіза предмета свого научного ізученія состоянія мертвоти у людини!

Но тут починається в Київі взагалі жутка історія. Як деякі сторожі морга начинають во імя обогащенія, а не науки, допускать к охраняїмому об’єкту у віді мертвих жінок усіляких різноманітних живих дядів, які могли любити тільки ісключитєльно жінок такого тіпа. Ні імєя к нім нікакого наукового інтєрєса, а тільки свої, сугубо лічні, ігоїстичні, ні до якої науки не относящі. Но оні прощиталися, бо там іногда чергували молоді медики-практіканти з начинающих студентів, які по причині своєї молодості ще не встигли стати байдужими до всього людського й человєчеського, а продовжували бути нормальними, не ізвратівші свою совість наукой. І побачивши, на чому сторожі, якім люди довірили своїх родних і блізкіх трупів, наживають грубі капітали, пользуясь необузданостью діких нравов нєкоторих неосознатєльних чоловіків, — умить підняли тривогу. Яка точно по причині того получила надліжащу гласность і кінчилася облавою по трупарні. Чим потрясли як свідєтілів, так і всі слідчі органи. Виновних, яких задіржалі просто на мєсті преступлєнія, усіх прересадовили, тіла похоронили, і, казалось, все це навік забуто. Но все діло в тому, що люди продолжалі помирати і їх нада було десь складірувать, і в морг приходило нове пополнєніє.

Що нєкоторі научні сотрудніки морга, особливо женщини, почали задумувацця:

— А навіщо нашому прохвесору лічні ключі од моргу? Хоч він там і учить усіх інших людей на медиків путьом провєдєнія дослідів над неживими трупами, но, по-відімому, там ще є якась заковика.

“Бо гарний, ніким не женатий такий мужчина, яким був прохв-есор, не виражає ніякого інтереса до ще живих женщин, як би того було положено по возрасту, і кроми байдужості не має до них ніякої живої цікавості?”

Особливо їх цікавив той хвакт, що они понімалі:

— Шо ніякий чоловік вообще не може посвятить жизнь на ізученіє мертвоти, якщо в нього до цього немає вроджених наклонностєй; а будучи психічно здоровим, пішов би путьом медицини в гінекологи.

Пішли разні слухи, нехароші чутки про нього. А він усе тєрпєв і переносив. І почав рішать, що йому вже прийшла пора, коли нада над собою робити щось таке, бо під загрозою кар’єра науки і всі зроблені в ній його достіженія, а не только його лічне чесне ім’я. І часто плакав:

— Окружающі люди не хотять понімать, що то вже — однаково трупи, і ні для них, ні для науки ніякої потєрі нема од того, що я присовокупив для аналіза й свої лічні органи чуств. От якби я вбивав собі для цих своїх надобностів живих женщинов, а це замість неї робила з ними сутьба…

І він давай понімногу прекращать свої пагубні удовольствія, чуствуя на собі нєдремлєму вніманію общественного мнєнія у виді надзора. І так він узявся за це нове для себе напряженіє сіли волі, за самоконтроль поступков, що майже полностю поборов у собі те, що в ньому зосталося.

І злі язики вже не находілі тєми для піщі, почали одставать од нього і вспокояцця.

От тут іменно, як на зло, привозять до них у морг одну ісключітєльной красоти усопшу. Прохвесор, як увідів її лічно, то аж заплакав з горя по нєй:

— Бо такой краси ніколи й серед живих не бачив і навіть серед тих, кого знімають на моди і в кіно.

Він ридав, і нада його понять — це ж день чи два, і сира земля назавжди похітіть її к собі безо всякого озврата і пользи. І тоді, гонімий подібними размишлєніями, він рішається на самий крайній і рішитєльний шаг у своїй жизні. А іменно: пронікає скритно в морг і давай ложицця рядушком красавиці, і давай начинать ласкать її і все інше, що він іще умів. Оскільки це він робив востаннє, бо послі цього рішив навсігда прервать ці свої увліченія. І так, по-відімому, це все од цього в нього почало ласкаво получацця, що неожидано для них двох та красавиця взяла й ожила.

Такі случаї часто случаюцця, хоча й рідко. Коли вмєсто мертвого захороняють живий лєтаргічєський сон. От, к примєру, взять Гоголя, нашого пісатєля: взяли, не подумав, і захоронили живцем замість мертвого. А ожив він уже в гробі, під земльой, коли вже було пізно для нього й літератури. Ожив сам, хоч його там ніхто й не ласкав, а коли потім його вийняли перезахоронить, то в ужасі побачили, що він лежить там, подібний своїм творам. Перевернувшися лицем донизу…

…Ну, звісна річ, коли вона внезапно і рєзко ожила і давай собі радувацця новій жизні, то наш прохвесор спугався од усього цього і внезапно помер сам. Од чого наша красавиця почина озиратися, бачити і понімать, в якому вона жуткому для себе місці знаходицця. Од чого всього вона починає страшно кричать і вибиратися звідти вон. І бігти вулицею додому, в чом мать роділа. І що її в той момент спасло, так це тільки те, що була глубока ніч і ніхто не бачив біжащу голу їйо, бо вона б могла нікуди в таком виді й не добігти. А ще й те, що коли б і побачив, то однаково не повірив ні собі, ні своїм очам.

Дома, придя в себе окончатільно, наша красавиця начина чьотко припоминать усі ті обстоятільства, які пробуділі її до життя, і її почина охоплювати страшний ужас, ко всіму проісходящому з ней у морги. Що вона давай негайно бігти назад і шукати там мєжду трупами труп свойого прохвесора.

— Який оживив мене лічно, на що ні одна медицина ще не способна!

І тоді вона давай проізводіть над ним усе те, чого він не вспів у свойо врем’я проізвісті над ней.

І от за цьой попиткой вторічного оживлєнія вона й була застігнута сотруднікамі морга, привлічоннимі своєю бдітєльностью до неясного шуму, проізошедшего з того місця, з якого ніхто не шумів і шуміть не должен.

І вони давай визивать міліцію і давай проізводіть її арест, чим сильно прервалі усі нею роблені намагання по отношенію до прохвесора.

Вона, плача, намагається, ридая, пояснити їм усім щось. Міліція ж у свою чергу давай голосно сміятися просто в її прекрасне лице і давай ні вєріть жодному її словові.

Це од того, чого окроми міліції ніхто бачити не хоче. Тому вона не хоче ніколи вірити ні в які подобні глупі розказні, тіпа цих. Бо недавно вона вже була визвана по визову констатірувать смерть одной старой тьощі. Приходять на кватирю, а там всі родні були вже давно од горя п’яні. Но самої покійниці ніякими усіліями обнаружить не удалося. Потім здивувалася й рідня, бо тоже ніякої покійниці не змогла обнаружить там, де її положили і де вона положена була буть. Міліція сильно розсердилась на це усе й пішла геть. А проходячи темним двором, вдруг обнаружила в ньому якісь неясні стогони. Привлічонна туди, побачила в тому місці, як якийсь дядя, іспускаючи стогони, притуливши до стіни мьортву тьощу, овладає нею, як нормальною живою женщиной, предварітєльно викравши її з убитої горьом сім’ї. Він тут же був пойманний на місці приступлєнія і винуждіний був признатися при віді родствініков:

— Послі того, як був розігнаний морг за розврат, я тепер винуждін скитацця, дєлая разні неприятності сім’ям умерших.

При чому держався самоувєрено, смєя поучать органи:

— Ліквідірувавши морг, ви породілі ще більше зло, розогнав на улицю усіх любітілів мертвих тіл, які тепер винуждіни рискать, іская собі неконтролірувані женські трупи, і якщо нам і цього не дадуть, то усі ми будемо просто винуждіни робити собі трупи із живих женщин, аби лише в єтой жизні не ізпитувать одіночества.

…І в єтот страшний міг прохвесор взяв і подав признаки жизні і встав.

По-відімому, дуже ніжні ласки цієї істоскованої по жизні красавіци сдєлалі над ним свойо дєло. Тут нада її понімать, потому, що вона була двіжима только чуством благодарності ік ньому, як об’єкту свойого оживлєнія. Вийшло так, що це усе в совокупності — її нєжності і об’ятія вирвали його назавжди із об’ятій смерті, а також із обіймів страшного холода, царівшого на цементному полу, і він встав навстрєчу жизні.

Коли міліція таке побачила, то довго не могла опомницця, доки не почала складати протокола. У процесі його складання виявилися слєдующі вєщщі: що прохвесор хвактічеські являєцця научним сотрудніком морга, а красавиця — наоборот, принадлєжіть як нежива тому самому предприятію. Общественность, дізнавшись це, — уся була вражена: кого вона просмотрєла в своїх рядах, яким виявився цей колєга і наконєц только ув морзі виявив своє істинне лице, покривая там женські трупи, покривши увесь інший персонал незмиваємим позором.

…На суді цяя красавиця начина мєдлєнно понімать:

— Що цей єдінственний на землі для мене мужчина, що був способен полюбити мене навіть мертвою, зараз уйдьот, покинув мене всю, в тюрьму. Що хоч, несмотря на свою ізвращонность, он мой спасітіль, бо інші усі медики, які мене лічили й ні один із них ізвращонцьом не був, однак живу в могилу загнали ні за що.

А він тут же плаче, питаясь убідіть суддів:

— Що на цей поступок мене штовхала не так іспорченость, як наука з судьбою.

(Що судьба його давно знала, що він знайде свою настоящу любов іменно таким способом в таких страшних її обстоятільствах.)

Бачучи все проісходяще, наша красавиця ужаснулася од того, що те, що тільки що зародилось в її серці, може навіки обірватися. А нада сказати, що окроми красоти вона мала ще й вдівітєльний ум. І ним бистрінько сообразила, що нада дєлать. Нємєдлєнно встала і тут же пригрозила суду:

— Докажу, що всі свідєтілі, які могли б підтвердити його іспорчиность, давно мьортві й закопані, і допрос їх нічого не дасть. А я єдінствіна з них жива, і свідєтільствую, що в той період любві между ними я находілася живою, і нехай хтось тепер докаже, що це не так.

І вина вся впала не на прохвесора, а на медиків, які, не змігши правильно лічити красавицю, здєлали тим самим її мьортвою і мало її за це не похоронили.

І на міліцію, яка своєвремєнно констатірувала її таку смерть, що, в совокупності узяте, є значитільно більшим приступлєнієм, ніж яке, як вони кажуть, совершав над нею научний сотруднік морга.

Суд подумав, взвєсів, і не став торгуватися з женщиной, возродівшей себе к жизні в трупарні. А всі, хто був проти цього, швиденько потікали з залу суду, справедливо опасаясь, як би їм самим не очутіцца за свою халатность на такому ж холодному цементному полу…

Отак судьба знову заступилася за любов і возлюблені вийшли на свободу, і ні в чому не винуваті, за що вона його дуже довго любила, а він її, хоч вона вже й ніколи більше не була мьортвою.

P.S. Мені від себе чомусь дуже хочеться додати до цієї жолдакової макабрески традиційну формулу happy end’у:
‘І потім вони жили щастліво і умєрлі в один день’ :-))

Г.Н.

Збірку оповідань Богдана Жолдака під назвою “Бог буває” можна прочитати тут:
http://ukrlit.kma.mk.ua/Zholdak_Bog_buvaye1.htm